Усний вибірковий переказ тексту. 7 г клас

З-під евкаліптів

Давно збирався написати про цього достойного чоловіка, та стримувала думка: в інших є більше на те підстав. Він організовував їхні літературні вечори там, на п’ятому континенті, вони гостювали в його оселі в Ньюпорті, що поблизу Мельбурна, - їм, як то мовиться, й карти в руки.

Лев Толстой колись обмовився, що він відчуває людей фізично. Фізичне відчуття можливе й на відстані, якщо підґрунтя його - кількарічне листування і прочитані книжки адресата.

Адресат отой - Дмитро Васильович Нитченко, без подвижницької праці якого життя української спільноти в Австралії мені просто не уявляється.

Понад четверо десятиріч живе він у загадковій країні кенгуру й евкаліптів. А до того було дитинство в заможній хліборобській родині на Полтавщині, навчання в індустріально-технічній школі в Зінькові, праця в П’ятигорську, Краснодарський робітничий факультет, на який він, до речі, потрапив завдяки втручанню брата Луначарського і звідки невдовзі був вигнаний як «класовий ворог». Нарешті Харків, мовно-літературний факультет педагогічного інституту, робота в Державному видавництві України, прилучення до активного літературного життя колишньої столиці, війна, полон, еміграція.

Звичайно, це тільки голий перебіг фактів. А за ними - півжиття переслідувань, поневірянь, розпачу, голодомору, трагедії ближніх, що невіддільні від загальнонародної трагедії періоду найкривавішого розгулу сталінщини. Про все це Дмитро Васильович ґрунтовно розповів у своїй найголовнішій книжці «Від Зінькова до Мельбурна», яка має підзаголовок «Із хроніки мого життя».

Цікаві записи, що вів їх Дмитро Васильович у таборі переселенців у Німеччині, вони органічно вплелися в загальну канву його книжки. Своєрідна атмосфера емігрантського середовища, викладацька робота в Ульмівській українській гімназії, літературні вечори, спроба налагодження культурного осередку, як і факти з письменницьких біографій - усе це для нашого читача, на жаль, і досі tегга іnсоgnіtа.

Працю Д. Нитченка треба б видати в Києві, аби матеріал цей увійшов в обіг, у живий літературний процес відродження. «Від Зінькова до Мельбурна» - книжка, яка не тільки увиразнює давно відшуміле минуле, дає живий поштовх уяві, а й змушує не раз замислитися над тим, що відбувається в Україні сьогодні. Чого вартий хоча б розділ, де йдеться про історію русифікації Харківського медичного інституту. Або ось таке, цитую: «В плані українізації на Північному Кавказі, головним чином, на Кубані, відкрилося 240 українських шкіл. У станиці Полтавській відкрився український педагогічний технікум. У самому Краснодарі, крім педтехнікуму, були українські відділи в педінституті, сільськогосподарському інституті. Усе це радувало наші серця». Як сумно читати ці рядки, знаючи, що сталося з українською культурою потім, зокрема в тому регіоні, про який згадує автор.

З   1949 року Дмитро Нитченко в Австралії. З товкучки і невлаштованості нашого сьогодення ми схильні дивитися на діаспору ледь не заздрісно, як на щось суціль заможне, що процвітає і благоденствує. І вже зовсім не замислюємося над тим, ціною яких зусиль утверджувалися на чужині переселенці з України.

Не знаю, як попервах складалася доля Д. Нитченка, але з уривчастих розповідей колишнього галичанина Б. Подолянка, до слова сказати, колеги й товариша Дмитра Васильовича, вимальовується воістину драматична картина. Усе там було: і повсякденна важка боротьба за виживання, і відчай, і приниження, і складнощі через незнання англійської мови - загалом болісний процес адаптації (В. Базилевський, 479 сл.).